Національний інститут раку в Києві продовжує лікувати онкохворих

Інститут раку – один з небагатьох медичних закладів столиці, який продовжує працювати під час війни і навіть зміг відновити роботу майже наполовину від довоєнних масштабів. Як це вдалося зробити колективу, котрий зменшився за час війни на 20%, та ще й в умовах постійних потенційних обстрілів, сирен і нестачі ліків?

Андрій Безносенко та Юрій Кондрацький, лікарі Національного інституту раку, співзасновники OncoHub та випускники Executive MBA kmbs, майже щодня описують роботу Інституту на своїх сторінках у Facebook. Більш детально – про фахову, волонтерську й наукову діяльність під час війни – вони розповіли Mind.

Робити, що можеш, там, де ти є

О четвертій ранку 24 лютого в лікарні Інституту перебували 450 пацієнтів. 40 з них – діти після операцій чи хіміотерапії, зі злоякісними пухлинами. Перші дні, як і всюди, принесли невизначеність і зупинку налагодженої системи. Чверть співробітників не могли дістатися до роботи або змушені були вивозити сім’ї. «З 1300 працівників 200 пішли у відпустку за погодженням, ще про сто ми два тижні взагалі нічого не знали, – розповідає головний лікар Інституту Андрій Безносенко. – П’ятеро лікарів вирішили працювати в теробороні, ще трьох мобілізували до ВСУ, ті, хто жили в Бучі, Ірпені, Василькові, Гостомелі, виїхали на Захід країни або просто не могли приїхати в місто на роботу». Деяким пацієнтам – з київських передмість, Херсона, Маріуполя – не було куди повертатися, тож їм довелося лишитися у клініці майже на місяць. У такій ситуації приймати нових пацієнтів було неможливо, слід було насамперед визначитися, що робити з тими, хто був у лікарні і не міг просто встати і піти.

Впродовж кількох днів завдяки постійним пошукам допомоги і  перемовинам лікарям Інституту вдалося виписати усіх пацієнтів і відправити в безпечні місця. Дітей відпровадили до Польщі – допомогли Фонд «Запорука» і Укрзалізниця, яка надала окремий вагон для тих, хто не міг їхати сидячи і потребував спеціальних умов при транспортуванні.

Вже за тиждень від початку війни лікарі вирішили потроху відновлювати повноцінну діяльність: почали приймати нових пацієнтів і робити хіміотерапію. Спочатку – всього по два пацієнти на день. Працювали сім днів на тиждень і без вихідних. Потім відкрили 4 з 17 операційних, почали проводити по дві-три операції на день. «Спочатку все це було «в ручному режимі», системної роботи не виходило – не вистачало ні людей, ні часу, ні матеріалів», – говорить Безносенко. За два тижні почали повертатися лікарі та інші працівники – ті, хто відвіз сім’ї у безпеку, залагодив приватні питання. Тепер на робочих місцях – 85% персоналу, багато хто живе безпосередньо у лікарні. «Це насправді дуже зручно, менше відволікаєшся, нервуєшся, поспішаєш, – абсолютно серйозно говорить головний лікар. – А під час нічних сирен можна займатися з колегами наукою, обговорювати важливі теми, дискутувати».

Наразі фахівці вже проводять на день по 80 сеансів хіміотерапії та по 16 операцій. За словами співробітників, це більше третини від довоєнних обсягів, а черги на лікування вже розтяглися на два тижні вперед.

Поки Інституту не вдалося відновити роботу лише двох відділень: ядерної медицини і променевої терапії, і то – з технічних причин. Ядерна медицина має певні обмеження щодо роботи під час війни, оскільки використовує радіоактивні речовини, транспортування та застосування яких в умовах ведення воєнних дій є небезпечним, а тому – забороненим. Тож лікарі ведуть з цього приводу перемовини з представниками державних органів і намагаються визначити ступінь небезпеки та обговорити подальші можливості. А у відділі променевої терапії не працюють два лінійних прискорювача: один встигли налагодити, але не встигли запустити – мав приїхати інженер з-за кордону, другий – зламався напередодні війни і тепер маємо проблеми із доставкою деталей. Завдяки особистим контактам вдалося домовитися про його приїзд у квітні, але ж загадувати під час війни – справа невдячна…

Наразі тієї кількості працівників, що є в Інституті, достатньо, щоб відновити його роботу на 80%. Щоправда, лікарі сумніваються, що під час війни, коли мешканців в Києві стало набагато менше, а доїхати з інших областей проблематично, буде такий потік пацієнтів. Тому поки Інститут взяв на себе функції міської поліклініки, швидкої допомоги і звичайної лікарні – лікарі проводять ургентні операції, не пов’язані з онкологією, та надають іншу медичну допомогу усім, хто має проблеми зі здоров’ям. А нещодавно, за словами Юрія Кондрацького, навіть самі здавали кров для своїх пацієнтів. «Люди не мають куди звернутися, не можуть дістатися в спеціалізовані заклади, пересування навіть містом дуже обмежене, – пояснює Безносенко. – Але нам вистачає нашої компетентності, щоб допомагати усім».

Волонтерство за фахом

Робота в Інституті – не єдине, чим займаються лікарі. «Ми активували роботу через OncoHub, – розповідає Андрій Безносенко, котрий заснував цю Спілку клінічних онкологів разом з Юрієм Кондрацьким і Олександром Стаховським. – Насамперед ми звернулися до світових онкологічних організацій та асоціацій з проханням виключити представників країни-агресора з професійного простору. Це нам вдалося на 99%, хоча й важко було переконувати, що це важливо і правильно».

Також через Спілку вдалося згуртувати світову професійну спільноту задля допомоги Україні. Завдяки роботі OncoHub мережа приватних клінік з Великої Британії Circle Health Group надіслала гуманітарну допомогу, надходить допомога і від лікарів з українських діаспор. Нещодавно вдалося безкоштовно добути для українських онкохворих понад дві тисячі флаконів Кейтруди – одного з найдорожчих лікарських онкологічних засобів у світі. Одне введення таких ліків коштує $5 тис і призначається неодноразово. До війни українські хворі й мріяти про таку терапію не могли.

Крім того, лікарі OncoHub ведуть перемовини з найкращими науковими онкоцентрами США – Гарвардом, Стренфордом, MD Anderson та клінікою Майо – щодо стажування у них українських жінок лікарів-онкологів, щоб вони не просто переховувались десь в евакуації, а могли використати цей час з користю і повернутися додому, здобувши новий фаховий рівень. «Насправді це доволі складне завдання, оскільки медична сфера в США дуже забюрократизована і без стратифікації диплому наші лікарі не можуть не те що брати участь в обстеженнях хворих, а навіть просто перебувати в палаті, – констатує Безносенко. – Та все ж, сподіваюся, нам вдасться відправити на стажування бодай невелику кількість наших лікарок».

А от куди Національному інституту раку й справді вдалося делегувати українських працівників, так це до Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я – для координації надання онкологічної допомоги під час війни. Фізично вони перебувають у Києві, але беруть участь у роботі Організації, тож тепер голос Інституту і українських лікарів чутно й там.

Нічні дискусії лікарів під час повітряної тривоги та під завивання сирен теж не пройшли дарма і вилилися в спільну статтю, яка днями має вийти в головному науковому онкологічному виданні світу – «The Lancet Oncology». У ній та ще трьох публікаціях, підготованих для кількох інших професійних видань, йдеться про онкологію в часи війни. «Ми також вирішили, що аналіз нашої ситуації, напрацювання настанов щодо надання онкологічної допомоги в умовах обмежених можливостей і воєн – це важливо, а тому працюємо над великою роботою з цієї теми, – говорить Безносенко. – Нехай вона нікому не знадобиться, але краще, щоб цей досвід був зафіксований і міг стати у пригоді. Нам ніде було взяти такий досвід – від лікарів Сирії чи, наприклад, Афганістану, – бо або вони не залишили таких настанов, або ми не маємо до нього доступу, або ж рівень медицини тих країн чи часів не відповідає нашому. Натомість наша робота може бути корисною».