«Рак не чекає завершення війни». Інтерв’ю з головним лікарем Інституту раку Андрієм Безносенком

«Рак не чекає завершення війни». Інтерв’ю з головним лікарем Інституту раку Андрієм Безносенком

Міністерство охорони здоров’я України прогнозує збільшення кількості онкологічних захворювань в Україні через війну. Достеменних досліджень про вплив стресу на розвиток раку немає. Тож в чому основні причини росту онкології в країні та яка наразі ситуація з лікуванням онкохворих редакція MEDplus запитала у Андрія Петровича Безносенка – головного лікаря головної профільної установи країни – Національного інституту раку, члена групи експертів Міністерства охорони здоров’я України за напрямом «Онкологія» та члена правління Національної асоціації онкологів України.

Як ви зараз оцінюєте ситуацію з наданням онкологічної допомоги?

Дійсно МОЗ і ми, онкологи, прогнозуємо збільшення кількості хворих. Це очевидні речі, як те, що після ночі завжди наступає день. В умовах війни багато людей певний час не мають доступу до медицини: хтось переміщується і має певні фінансові чи організаційні складнощі, хтось не має змоги продовжити лікування. Тобто, часто люди зайняті іншими речами, а змусити їх займатися своїм здоров’ям ми не можемо.

Після деокупації Київщини потік пацієнтів в Інституті раку поступово почав збільшуватися через внутрішньо переміщених осіб, які приїхали на лікування з окупованих чи прифронтових зон. Наш штат повністю укомплектований за всіма напрямками роботи, і працює з навантаженням, яке було ще в доковідний період. Зараз є черги на обстеження, лікування та хірургію. Ми працюємо над оптимізацією, й плануємо вийти на 25 тис госпіталізацій в рік.

Щодо ситуації в країні, то деякі онкологічні центри опинилися під окупацією. Наприклад, в Маріуполі, Мелітополі, Рубіжному. Маємо інформацію, що там суттєво зменшилася кількість пацієнтів та персоналу, а також є великий брак ліків. Звісно, пацієнти там є, бо не всі люди мали змогу виїхати, їм потрібно продовжувати лікуватися. Перший час ми передавали ліки через волонтерів в окуповані заклади, але ми не можемо робити це тривалий час неконтрольовано.

Є онкоцентри, які були в окупації, або знаходяться в прифронтових зонах: Чернігівський, Сумський, Миколаївський, Харківський (який постраждав найбільше). Там процес лікування налагоджується, пацієнти є, але можна об’єктивно говорити, що в прифронтових областях важко повністю відновити потік пацієнтів, оскільки багато людей виїхали в більш безпечні області. Наприклад, в перші місяці активних бойових дій в ряді закладів західних регіонів – онкоцентрах Тернополя, Львова, Івано-Франківська – навантаження збільшилося у два рази. Онкоцентр Краматорська через бойові дії переїхав у Львівську область і там продовжує працювати.

Безперечно, є механізм оцінки онкологічної допомоги, але зробити підрахунки в межах всієї країни в режимі онлайн неможливо. Тому точну інформацію про ситуацію ми зможемо отримати лише на початку 2023 року, а поки робимо все, що в наших силах для надання якісної онкологічної допомоги всім, хто її потребує.

За яким механізмом відбувається перерозподіл ліків з урахуванням окупованих регіонів і міграцій пацієнтів?

Ліки були закуплені державою на початку року з урахуванням потреб всіх онкологічних центрів. Ми знаходимося в постійному контакті з Міністерством охорони здоров’я та керівниками всіх онкоцентрів, останні роблять заявки про потреби в ліках з урахуванням міграцій пацієнтів.

Зараз онкологічний пацієнт має змогу пройти лікування в будь-якому українському онкоцентрі, без урахування місця прописки, потрібно лише мати електронне направлення. Однак, хочу наголосити, що ефективність онкологічного лікування залежить від його безперервності. Зазвичай, воно досить тривале і включає різні етапи: хірургія, хіміотерапія, променева терапія, комбінація цих методів… Якщо пацієнт різні етапи буде виконувати в різних закладах, то можуть виникнути питання до ефективності та безперервності лікування, а також щодо відповідальності лікарів за його наслідки. Тобто, ми радимо змінювати центр лише при форс-мажорних обставинах, як от бойові дії.

Розкажіть про можливості лікування раку в Україні?

Сьогодні, Інститут раку є напевно єдиним закладом таких великих масштабів надання онкологічної допомоги в країні. У нас є абсолютно всі методи діагностики та лікування, які доступні в світі:  

  • Медикаментозне лікування з використанням сучасних таргетних препаратів, імунологічних препаратів.
  • Хірургічне лікування, зокрема малоінвазивна, лапароскопічна, торакоскопічна хірургія.
  • Ядерна медицина, лікування за допомогою радіофармпрепаратів.
  • Променева терапія. До речі, ми під час війни запустили в роботу новий лінійний прискорювач, який був закуплений в кінці минулого року. Це найсучасніший апарат 2021 року Varion Health. Очікуємо, що він збільшить пропускну спроможність нашої радіо онкологічної служби в два рази. Черга на лікування раніше була близько трьох тижнів, сподіваємося що зменшиться до тижня. Загалом спільно з приватними клініками в Україні є не більше 30 таких лінійних прискорювачів, а потребуємо близько 100.

Під час війни ми відкрили відділення нейрохірургії – нейроонкології. Так ми стали першим онкологічним закладом в Україні, який має спеціалізоване нейрохірургічне відділення. Історично так склалося, що нейрохірургічне відділення знаходиться або в обласних чи міських лікарнях, або у відокремлених підрозділах, що не співпрацювали разом з онкологами. А відтепер ми маємо змогу надавати повну допомогу пацієнтам з пухлинами головного чи спинного мозку, хребта з метастатичними ураженнями цих органів.

Наскільки всі ці методи доступні для пацієнтів? Наприклад, таргетна терапія дуже дороговартісна.

Дійсно, не всі таргетні препарати закуповує держава. Якщо у пацієнтів не вистачає власних коштів, ми рекомендуємо їм участь у клінічних дослідженнях, де безкоштовно фірма-спонсор може надавати ці ліки, або шукати волонтерів, фонди які можуть допомогти.

Потрібно розуміти, що у світі немає жодної країни, яка безкоштовно надає всі ліки всім пацієнтам. Українці звикли міркувати, що медицина безкоштовна, так, вона в нас безкоштовна, але за ліки потрібно платити. Держава не може всім заплатити за курс лікування, який коштує 1,5–2 млн грн, якщо людина до цього ніде не працювала, не проходила профілактичні огляди, не стежила за своїм здоров’ям. Вклад держави в здоров’я має бути зворотнім.

Пацієнти в приклад часто ставлять Ізраїль чи США. Там дійсно страховка може покрити багато видів лікування, але щоб отримати страховку потрібно наперед все оплатити. Тобто, держава платить за пацієнтів у вигляді страховки з відрахуванням із заробітної плати: якщо ти заробив на окремий об’єм медичної допомоги, страховка покриє цей вид допомоги. У всіх країнах різні системи. Зараз наші пацієнти починають повертатися із-за кордону на лікування до нас, і ми бачимо як змінюється їхнє відношення. Хибне уявлення, шо в Європі все безкоштовно, швидко і великий відсоток виживання – розвіялося. На практиці вони побачили місячні черги на консультації та обстеження, неточні діагнози, байдужість до наших пацієнтів тощо.

Власне і самі українські лікарі себе недооцінювали в межах європейської конкуренції, але набагато більше нас знецінювали саме пацієнти. Тепер це трішки почало змінюватися. Сьогодні ми можемо надавати не гіршу медичну допомогу, ніж надають в країнах Європи. Програємо ми лише в сервісній складовій, бо в Європі на це виділяються значно більші кошти, поки в цьому плані ми не можемо конкурувати.

Як змінити мислення українців щодо медицини й лікування? Як навчити їх хоча б на профілактичні огляди приходити?

На жаль, в інших країнах також є відсоток пацієнтів, які приходять вперше до лікарні з четвертою стадією раку, але в нас їх набагато більше. Як це змінити? Існує два методи впливу: активний і пасивний.

Якщо загалом говорити про систему надання онкологічної допомоги, то відповідальність мають нести три сторони:

-Держава має забезпечувати фінансування, достатню кількість медичних закладів та забезпечення їх обладнанням і розхідними матеріалами.

-Лікарі та медичний персонал мають проводити просвітницьку роботу, освоювати нові знання та технології, щоб якісно надавати допомогу.

-Пацієнти мають регулярно проходити профілактичні огляди та обстеження на виявлення передракових пухлин чи ранньої стадії онкології, бо чим раніше виявлять хворобу – тим простіше буде її вилікувати.

Зазвичай у цій парадигмі трьох вищесказаних складових чомусь більшість говорить лише про лікарів: «у нас низький рівень виживання, бо лікарі погані. Поїдемо лікуватися до Ізраїлю, бо там кращі лікарі». І чомусь усі забувають про відповідальність двох інших сторін, про відповідальність пацієнтів взагалі чомусь мова не йде, а даремно.

Часто пацієнти кажуть: «У мене два роки слабкість, буває кров в калі, але ж нічого не болить, то я не йшов до лікарні». В українців з радянських часів збереглася російськомовна парадигма «болезнь от слова боль, больница от слова боль. Не болит – нет болезни, болит – есть болезнь». Українська «хвороба» з білю нічого спільного не має. Але поки що, на жаль, я майже щодня чую в своєму кабінеті «в мене ж нічого не болить». Українці мають зрозуміти, що онкологія на перших стадіях, а іноді навіть на четвертій не болить. Тому потрібно стежити за своїм способом харчування й життя в цілому та вчасно обстежуватися. Держава і лікар не може примусити ходити пацієнтів на щорічні обстеження. Тому і класти повну відповідальність за занедбані стадії раку на лікарів та державу – неправильно, ця відповідальність в основному лежить на пацієнтах та їхніх родичах.

Як ми можемо змінити ситуацію? Ще з молодшої школи потрібно вчити дітей правилам здорового способу життя і піклування про своє здоров’я. Це такий пасивний довготривалий вплив. Якщо ми сьогодні будемо систему розвивати, то через 20 років побачимо зниження захворюваності та смертності.

Активний метод впливу на раннє виявлення онкології – це примус. В суспільстві він не відгукується позитивно, бо це обмеження. Але давайте розглянемо на прикладі страхування авто: ви купуєте нове авто і щороку проходите технічне обслуговування скажімо за 10 тис грн. Ви знаєте, що якщо ви не проходите ТО, то в разі поломки гарантія не буде відшкодовувати ваші збитки.

Якщо впровадити норму відшкодування людині витрат на лікування того чи іншого захворювання у разі проходження щорічного обстеження – то ймовірно цей примус призведе до вчасного масового звернення до лікарів.

Власне, що це означає на практиці? Якщо в пацієнта знаходять один із видів онкологічного захворювання і він останній раз був у лікаря 5 років тому або взагалі не був, то він має сплатити за це лікування. Якщо пацієнт щорічно ходив на безкоштовні обстеження, які до речі держава надає, проходив їх в повному обсязі і на одному з них виявляють онкологію – держава покриє лікування. Ще одна типова фраза, яку я часто чую в цьому кабінеті «наш дід чи бабця жодного разу не були у лікарів». Дуже погано, що наші дідусі, бабусі, батьки не ходять до лікарів, а потім їх першими лікарями стають онкологи. Планові обстеження є обов’язковими!

Яка ймовірність, що ці системи таки запровадять в Україні?

Це не моє ноу-хау, вони вже давно обговорюється в суспільстві. Є хвороби, на які держава безперечно має забезпечити оплату: невідкладна допомога, інфаркти, інсульти, гострі інфекційні захворювання. Онкологія – це захворювання, яке несе не тільки фізичний, а й психологічний та фінансовий тягар на пацієнта, його сім’ю та державу, тому має фінансуватися по-іншому.

В медичній спільноті я не зустрічав скептиків цієї теорії. Наразі ще потрібно винести це питання назагал суспільству. Потрібний суспільний широкий дискурс з політиками й активістами. Поки що я бачу, що наше суспільство ще не готове нести відповідальність за себе у разі невиконання якихось дій. Питання, насамперед – політичне, тому я і говорю, що потрібні широкі дискусії, щоб зрозуміти, як правильно впровадити систему.

Наприклад, профогляди, які були ще за радянських часів – не працювали. Були випадки, коли одна медсестра роками писала іншій медсестрі в профогляді «здорова», а потім в неї виявили занедбаний рак грудної залози. Тому потрібно, щоб пацієнт сам проявляв ініціативу обстежуватися і вчився самостійно нести відповідальність за своє здоров’я.

Як найкраще донести інформацію до пацієнтів сьогодні?

Онкологія – це в основному хвороба літніх людей. Я вважаю, що дієвий вплив на старших людей може бути через дітей. Діти, молодь можуть стати тими, хто змусять батьків піти на профілактичні огляди. Для цього потрібно працювати: проводити навчання в освітніх закладах, інформувати через засоби масової інформації та зовнішню рекламу. Потрібно змінювати молодше покоління, щоб через певний час цей відсоток людей, які асоціюють «болезнь» зі словом «біль» зменшився.

Сьогодні лікарі-онкологи об’єднуються в «OncoHUB», глобальна ціль нашої некомерційної організації – покращити стан онкологічної допомоги в Україні. Зокрема це освітня і навчальна діяльність: конференції, майстер-класи, семінари. Навіть під час війни наші онкологині мали змогу пройти стажування в США, країнах ЄС, Австралії. Вони повертаються і навчають новим підходам уже колег в Україні.

Окремо створюємо пацієнтські сесії, семінари-вебінари для пацієнтів щодо обізнаності. Проводимо соціальні опитування щодо розуміння, що таке рак взагалі. Тут багато що здивувало. В минулому році провели перше соціологічне опитування і виявили, що понад 60% людей в Україні вважають, що молитва і сповідь лікують рак, що рак передається тільки спадковим чи контактним шляхом. Ми навіть уявити собі не могли, що люди можуть думати в такому напрямку. Тому намагаємось змінювати ситуацію: проводимо інформаційно-роз’яснювальну роботу через соціальні ролики, долучаємо лідерів думок.

З початку війни збираємо та аналізуємо інформацію щодо надання онкологічної допомоги і намагаємось публікуватись в європейських, американських журналах, щоб наші лікарі-колеги, які займаються онкологією – бачили, що таке онкологія в умовах війни. Сучасний світ, розвинені країни, лікарі онкологи – цього не бачать. Публічні, великі засоби інформації не висвітлюють цю тему, бо вона дуже вузька. Тому ми через професійні спільноти, професійні журнали вносимо інформацію щодо лікувальних процесів.   

Також працюємо над науковим есе, в якому висвітлюємо поточну ситуацію з маршрутами онкологічних пацієнтів, забезпеченням ліків, безперервністю лікування тощо. Потім наша робота буде полягати у вивченні безпосередніх та віддалених результатів війни на онкологічній ситуації в Україні. Це дуже важливо, адже навіть вивчення рівня смертності, буде залежати від збору і аналізу таких даних. Вся ця вся інформація під час сучасних війн в Лівії, Іраку, Афганістані, Югославії – не вивчалась. Тому власне ми це робимо вперше і несем ще й таку важливу місію, окрім лікування пацієнтів.

Яка модель надання онкологічної допомоги краща на вашу думку? На кого Україні слід рівнятися?

Раніше я б відповів, що це США, Німеччина, Франція, але сьогодні я напевно скажу, що у нас свій шлях. У нас є зовсім інший контекст від тих країн, які перерахував: економіка, кількість населення, штат лікарів, мережа медичних закладів. Ми не можемо копіювати іншу систему. Є основні принципи з приводу оплати і формування системи, але якась особливість все одно буде в Україні, яка відрізнятиметься від Польщі, Франції, США. Треба створити вільний ринок медичних послуг Україні, щоб була конкуренція на всіх рівнях.

Це може бути дуже швидкий шлях. Ми дуже швидко пішли від радянської системи медичної допомоги до сучасної капіталістичної, набагато скоріше ніж інші країни переходили. Багато було страйків, багато, хто не хотів, але зараз лікарі отримують більшу зарплату ніж раніше отримували, забезпеченість більше.

Наприклад, зараз лікар, який приходив на роботу й просто просидів в ординаторській, в якого немає жодного пацієнта, і лікар, який провів весь день на консультаціях – отримують однакову зарплату, бо їм оплачують роботу погодинно. Має бути сегментарний підхід, має бути здорова конкуренція між онкоцентрами, між відділеннями і лікарями, тоді пацієнт матиме змогу обирати, що краще для нього, а лікарі офіційно заробляти більше грошей.

Ми не можемо заснути і прокинутися в країні з ідеальними системами, над ними потрібно працювати. Є як противники змін, так і прибічники змін. Я, наприклад, виступаю за швидкі зміни, які просто унеможливлюють повернення назад.

Є люди, які по-іншому вважають і їх думку так само потрібно почути, прийняти до уваги, погодитись чи заперечити. Але я точно знаю, що лікарів багато чого не задовольняє, держава хоче інших результатів, суспільство так само не задоволено багатьма компонентами в наданні медичної допомоги. Тобто, всім трьом сторонам потрібно працювати разом і буде всім щастя.

*Матеріал статті опубліковано з дозволу редакції MEDplus.

Джерело: cor-medical.ua
×
×
Контакти