«Якщо я піду, то прийде черговий дядя, який буде за радянськими методиками лікувати людей». Головний лікар Інституту раку Андрій Безносенко про напади, медреформу та роботу онколога ― велике інтервʼю

«Якщо я піду, то прийде черговий дядя, який буде за радянськими методиками лікувати людей». Головний лікар Інституту раку Андрій Безносенко про напади, медреформу та роботу онколога ― велике інтервʼю

Андрій Безносенко став головним лікарем Національного інституту раку в 2015 році. Цю посаду йому запропонувала тодішня директорка Інституту Олена Колеснік. Згодом у них виник конфлікт, Колеснік відсторонили від посади. На початку його роботи, розповідає Безносенко, в Інституті існувало багато бюрократичних процедур, де можлива корупція. За п’ять років перебування на посаді його відстороняли від роботи, звинувачували в порушеннях закупівель, намагалися звільнити. У березні на Безносенка напали під його будинком, а тиждень тому — побили його заступника. Незважаючи на це, він не має наміру йти з Інституту, бо вірить, що може його реформувати. «Бабель» поговорив з головним лікарем про розслідування нападів, старт другого етапу медичної реформи в онкоцентрах та про те, чому він досі залишається працювати в Інституті.

На вас напали в березні, на вашого колегу, заступника з хірургічної допомоги Анатолія Шудрака — тиждень тому. Ви раніше називали імена ймовірних трьох нападників на вас. Цього разу за нападом стояли ті самі люди?

Так, зараз у мене ще раз підтвердилася версія щодо тих трьох людей. Це два заступники директора: Дмитро Нікітін і Руслан Ткаченко й уповноважений з антикорупційної діяльності, колишній працівник правоохоронних органів Сергій Пономаренко. Я систематично публічно інформував керівництво Інституту й громадськість про зловживання із закупівлями. Мій заступник, на якого напали, був у комісії, яка виявила нестачу медичних приладів, компʼютерів та іншої техніки на девʼять мільйонів гривень.

Що зараз зі справами про напади? Поліція веде розслідування?

Минуло понад два місяці після нападу на мене і, наскільки я знаю, моя справа ніяк не рухається. Мої адвокати зверталися до слідчих, але жодної інформації не отримали.

Мій заступник також написав заяву, пройшов судово-медичну експертизу, зняв побої, відкрите кримінальне провадження. Я сподіваюся, що ці два напади об’єднають в одну справу. Бо це не окремі хуліганські випадки.

Нападникам вдалося вас залякати?

Ми з моїм заступником розуміємо, що робимо правильні речі, якщо нападники включають такі важелі протидії. Колектив із 1300 співробітників, які лікують 25 тисяч пацієнтів щороку, не може бути заручником неефективного менеджера та її заступників. Треба нести відповідальність за свої дії.

Якщо я піду, то прийде черговий дядя, який буде за радянськими методиками лікувати людей, управляти Інститутом і навчати молодих лікарів. Я не хочу їхати за кордон або йти в бізнес. Я хочу працювати лікарем.

Зі мною намагалися поговорити довірені особи колишньої директорки. У них були такі аргументи: «Ти молодий, ще знайдеш собі роботу, а вона вже пенсійного віку. Вона жінка, а ти — хлопчик, маєш слухатися. Вона ж директорка — як вона скаже, так і треба робити». Я їм пояснював, що це дискримінація — гендерна, вікова, і це радянський підхід, що «я начальник, ти — дурак».

До 28 квітня я був відсторонений від роботи. Я проходив у справі про хабарництво лікарів НІР як свідок. Було чотири комісії, і жодна з них не підтвердила, що я порушив якісь свої функціональні обов’язки. Тому я повернувся на роботу. Це все називається харасмент у медицині. Спочатку застосовували психологічний вплив: погрози звільнення, недопуск до робочого місця, потім — формальне відсторонення від роботи. Коли вони зрозуміли, що цей психологічний тиск не приносить результатів, дійшли до фізичної агресії.

У вас були конфлікти з директоркою Інституту раку Оленою Колеснік. Зараз вона не працює в Інституті, але внутрішня ситуація не змінюється. Чому?

Одинадцятого квітня в Олени Колеснік закінчився контракт, і вона більше не працює в Інституті. Обов’язки директора виконує Олександр Яцина. Але досі залишаються заступники Колеснік, які були з нею в одній команді. Півтора місяця замало, щоб виконувач обовʼязки директора повністю оновив адміністративний склад. До того ж заступники Колеснік пішли на лікарняні або у відпустку для догляду за дитиною. Яцина звернувся в поліцію із заявами про злочини щодо їхньої діяльності.

Що змінилося з приходом нового виконувача обов’язків директора?

Припинилася психологічна агресія. Робота пішла швидше і значно менше стало зайвого. Раніше була нарада-рада-нарада. Мені директорка намагалася оголосити догану через те, що в мене немає журналу з ведення журналів. Якось мене запрошували на комітет Верховної Ради на парламентські слухання щодо онкології. Директорка відповідала, що вона мене не відпускає. Хоча це був не робочий час, і взагалі займатися реформою онкології в країні — не мій функціональний обов’язок.

Як ви були долучені до розробки і впровадження другого етапу медреформи?

В Україні є понад тридцять онкологічних центрів, де надають допомогу 80 відсоткам онкопацієнтів. Я особисто знаю всіх керівників онкологічних закладів. У нас група у WhatsApp, де ми активно обговорюємо новини, проблеми, лікарі діляться своїм досвідом. Мене включили в групу лікарів при президенті у лютому, щоб оцінити підготовку онкологічної мережі до другого етапу медреформи.

Ми з усіма головними лікарями регіональних онкоцентрів економічно змоделювали, що буде з фінансуванням їхніх центрів з першого квітня. Ми врахували, що було в попередні роки, який потік пацієнтів був, а він зазвичай сталий в онкозакладах, бо хворіє однакова кількість людей з приростом у три відсотки щороку. Ми змоделювали ситуацію, за якої кількість пацієнтів на рік залишиться незмінною, але будуть платити окремо за кожного пацієнта. Ці розрахунки бачили всі головні лікарі. В усіх онкологічних закладах є приріст у фінансуванні. У деяких закладах — у три рази, у деяких — у чотири, у деяких — на 25 відсотків. НСЗУ виправдала наше моделювання десь на 85—90 відсотків щодо фінансування першого місяця після початку другого етапу медреформи. Жоден онкологічний центр у країні не отримав менше фінансування, ніж у 2019 році, але грошей недостатньо, щоб покрити сто відсотків лікування. Навіть якщо весь бюджет НСЗУ кинути на онкологію, це не покриє ста відсотків. Тому що онкологія — найкоштовніша і найбільш недофінансована галузь. Потрібно враховувати вартість хіміотерапії, променевої терапії, операцій, ядерної медицини, діагностики, пожиттєвого обстеження, у деяких випадках пожиттєвого прийому ліків.

Що зараз онкопацієнти точно зможуть отримати безкоштовно?

У кожному онкологічному центрі керівник вирішує, яку частину коштів віддати на зарплати, яку — на ліки, витратні матеріали. Це залежить від регіону. В Одеському онкологічному центрі отримали 400 відсотків дофінансування порівняно з 2019 роком. Водночас у Сумах онкоцентр має удвічі більше фінансування, ніж торік. Але Одеський регіон густонаселеніший, і там лікують набагато більше пацієнтів, ніж у Сумах.

Міністр охорони здоров’я Максим Степанов заявив, що потрібно переглянути медреформу й тарифи. Були якісь конкретні дії щодо цього?

Офіційних документів ми не бачили. Це були заяви на брифінгу, що тарифи треба переглядати в бік збільшення. З цим погоджуються і лікарі, і пацієнти. На НСЗУ виділили не шість відсотків від ВВП, як передбачено законом про медгарантії. Грошей недостатньо. Але чи є в другому етапі реформи позитив для онкології? Так. Це видно, його можна відчути та порахувати. Чи є негатив? Так, є. Його треба виправляти.

Реформа допомагає запобігти хабарництву?

Оцінити попередні результати реформи ми зможемо не раніше, ніж через три місяці після початку. Коли була реформа первинки, за півтора місяця ми також не знали, що відбулося. А тепер минуло два роки, і ми знаємо точно, що сімейні лікарі та медсестри на первинному рівні отримують більшу зарплату.

Як у лікарів змінилася зарплата?

В Інституті раку — ніяк. Тому що ми ввійдемо в другий етап медреформи з 1 січня 2021 року. Ми отримуємо гроші за субвенцією, а зарплату нараховують відповідно до тарифної сітки. Хірурги отримують чотири тисячі, на руки виходить трохи більше трьох. У деяких лікарів з урахування стажу, категорії, наукових звань і відзнак зарплата може сягати 9-11 тисяч гривень.

Наші зарплати не залежать від кількості пролікованих пацієнтів. У 2015 році, у перший рік, коли я став головним лікарем, ми за рік пролікували 16 тисяч пацієнтів. У 2019-му — на девʼять тисяч більше. Бюджети ті самі, а пацієнтів стало більше. І, відповідно, вони більше купували за свої гроші. Кількість лікарів також не змінилася.

Останніми роками ми оптимізували всі процеси, щоб приймати більше пацієнтів. Впровадили малоінвазивні технології, коли ми не робимо великі розрізи, а оперуємо через невеликі доступи до 12 міліметрів на черевній та грудній стінках. Так пацієнти одужують швидше. Раніше вони лежали в нас тиждень у стаціонарі і чекали на операцію, зараз вони лягають день у день, а виписуємо ми їх тоді, коли вони можуть самі себе обслуговувати. Ще пʼять років тому директор сам визначав, хто буде оперувати. Молодь не допускали. Зараз таких запобіжників немає.

Як зараз пацієнти можуть потрапити на лікування в Інститут раку?

З 1 січня направлення буде обов’язковим. Бо за ним НСЗУ проводитиме оплату. Ця система вже діє в регіонах. Уряд не прийняв рішення про реорганізацію НІР, тому до 1 січня ми приймаємо всіх. Люди хочуть і приїжджають. Єдине, ми не приймаємо хворих: «Здрастуйте, мені здається, у мене рак». У них має бути хоча б попередній огляд і встановлена підозра. 80—90% наших пацієнтів — це не кияни.

Як ви мотивуєте колег працювати? Як боретесь із корупцією?

Інститут — це 1 300 працівників. Кожного не змотивуєш. Коли я прийшов працювати головним лікарем, було багато бюрократичних процедур. Пацієнти з регіонів мали приїжджати з направленням, без нього не приймали. Але вони все одно приїжджали. І одна лікарка їм казала: «Їдьте назад, без направлення не приймаємо». І сама ж встановила таку таксу — за 200 гривень проблема вирішувалася. Ця система діяла роками, і таких пацієнтів за день могло бути до двадцяти. Я кажу: «Будемо це руйнувати». На що вона мені відповіла: «Дитинко, я працюю в Інституті з 1978 року, так завжди було і так буде». Я їй сказав, що так більше не буде. Вона опиралася, але потім звільнилася.

З новими технологіями збільшилася і кількість пацієнтів. Лікарям стало цікаво, бо це щось нове, і вони самі можуть це впроваджувати. Вони почали їздити за кордон на стажування. Коли молодий лікар бачить, що є рівне конкурентне поле, досвід, що можна повчитися і стажування підвищить його професійний рівень, і що потім він зможе реалізуватися в Інституті — з ним не треба говорити про мотивацію.

За останні роки в Інститут прийшли працювати майже 30 лікарів. Ми шукаємо гранти, домовляємося про стажування за кордоном. Але коли вони приїжджають сюди, у них також має бути можливість реалізувати побачене. Зараз в Інституті це можна зробити.

Але ж усе одно залишаються й ті, хто не хоче змін

Лікар і відрізняється від решти тим, що йому треба вчитися щодня. Неможливо отримати всі знання в інституті, а потім не навчатися. Якщо сучасний лікар не вміє користуватися комп’ютером і не читає літературу навіть у перекладі, то це відображається на результатах лікування. Зараз, щоб подивитися певну операцію, необов’язково їхати за кордон. Можна за всім стежити онлайн. Я можу через соцмережі зв’язатися з найкращими лікарями країни чи світу. Вже немає обмеженого права на доступ до чогось. Тому все більше змін у медицині. Водночас молоді фахівці все ще зіштовхуються з булінгом. Якщо ти не свій, то будеш писати історію хвороби і до пацієнта не підійдеш, або будеш чергувати в ті дні, коли не приїжджає швидка. Ця радянська система залишилася в більшості лікарень. Молоді лікарі бояться, що вони не матимуть доступу до пацієнтів, якщо вони будуть опиратися рішенням завідувача або головного лікаря. Це призводить до спотворення системи.

Скільки годин на день ви працюєте?

Зазвичай з восьмої ранку до восьмої вечора. Буває, що до шостої. Вчора пішов о девʼятій, бо була складна операція. Позавчора через побиття заступника зайшов у операційну аж о пʼятій вечора. Ми всі так працюємо. На рік я роблю 120—130 операцій. Я можу тиждень не оперувати, а потім мати підряд чотири-пʼять операцій. Мої операції займають цілий день. Є хірурги, які роблять менші операції. Вони можуть за рік робити 300 операцій.

Чи буваю я вдома? Так, на вихідних, після огляду хворих. Або взяв малого [сина], заїхав на роботу, подивився хворих і поїхав з ним далі. Так жили мої батьки. Мій батько також онколог. Я так звик і не розумію, як можна інакше.

Як в Інституті змінилася робота через карантин?

У нас на 35-40 відсотків зменшився потік пацієнтів. Двоє пацієнтів і лікар захворіли на COVID-19 без ускладнень. Два відділення були на карантині. Люди з регіонів не можуть доїжджати. Ми почали розставляти пріоритети: що важливо і де ризик нелікування набагато вищий, ніж ризик коронавірусу. Деякі операції ми відклали.

На операції ми приймаємо пацієнтів лише з тестом на COVID-19. У нас немає лабораторій. Тому вони це мають робити через направлення від сімейного лікаря або в приватній клініці.

Також під час карантину люди не можуть лікуватися за кордоном, і ті, хто раніше обирав іноземні клініки, зараз приходять до нас.

Хворі часто описують онкоцентри як місця, де «пахне смертю». Що дає вам сили працювати?

У нас в Інституті помирає утричі менше людей, ніж в обласній лікарні, де я працював. Так, у нас велика концентрація негативу, тут щодня говорять про смертельні діагнози. Тут щодня відмовляють людям у подальшому лікуванні, бо воно неефективне. Тут пацієнти можуть не знати, який буде результат лікування. Це не пологовий будинок, де всі щасливі. Мені так само хочеться людям говорити радісні речі, але я говорю про рак. Ми навчилися про діагнози говорити правильно.

Джерело: babel.ua
×
×
Контакти